Европейский банк реконструкции и развития (ЕБРР) утвердил профинансированный банком "Аваль" проект ОАО "Червонский сахарник" (Андрушевский район, Житомирская обл.). Об этом сообщает пресс-служба банка.
По словам заместителя главы правления банка "Аваль" Сергея Вовченко, средства предоставлены ОАО "Червонский сахарник" сроком на 5 лет под ставку LIBOR+6% годовых. При этом он отметил, что проект обеспечит достижение высоких экономических показателей деятельности ОАО "Червонский сахарник" и возврат кредитных средств, в первую очередь, за счет экономии по отдельным статьям расходов и увеличения объемов реализации продукции.
За счет кредитных средств предприятие модернизировало и нарастило мощности завода, в связи с чем сейчас обеспечивается оптимальная работа и загруженность оборудования. Реализация данного проекта позволяет увеличить производство сахара, нарастить сырьевую базу и повысить качество отбора сырья при приеме сахарной свеклы.
АППБ "Аваль" предоставляет финансирование долгосрочных проектов за счет средств Европейского банка реконструкции и развития исключительно в рамках прямой кредитной линии ЕБРР без дополнительных гарантий со стороны правительства и согласования с группой управления проектами НБУ. Банк "Аваль" стал первым в Украине банком, которому была открыта такая линия. Финансирование проектов в границах прямой кредитной линии ЕБРР значительно сокращает срок оформления и получения ресурсов для конечных заемщиков, а также обеспечивает сниженную процентную ставку за пользование кредитами.
Фахівці Житомирської філії ВАТ “Укртелеком” ввели у дію вузол безпарольного доступу до глобальної комп’ютерної мережі для абонентів міста Андрушівка. Відтепер мешканці ще одного районного центру області без зайвих проблем зможуть підключатись до Інтернету по комутованих лініях зв’язку за технологією Відкритого доступу в межах місцевої телефонної мережі.
У червні кількість споживачів, що активували послугу Відкритого доступу становить 5 147 чоловік. Послуга Відкритого доступу до Інтернету надається також у містах — Житомир, Коростень, Бердичів та Новоград-Волинський.
Андрушівка, що на Житомирщині удвічі підняла ціни на воду.
З 1 липня цього року міська рада за участю РДА прийняла рішення про підвищення тарифів для населення на водопостачання та водовідведення.
Причому, тарифи збільшено у понад 2 рази.
З огляду на це у жителів міста появилися наступні запитання:
1. Який механізм прийняття рішення про підвищення даних тарифів?
2. Яке місце громадськості у прийнятті такого важливого рішення?
3. Як це узгоджується з існуючими на сьогоднішній день існують тарифами на водопостачання та водовідведення у інших містах України?
Нагадаємо що підняття цін на товари та послуги, які визначають так звану „вартість життя” – проїзд у транспорті, комунальні послуги, харчі, тощо автоматично ведуть до падіння курсу національної валюти і наступного підняття цін на всі інші товари. То чого ж тоді добиваються місцеві чиновники українських міст, Києвом на чолі – підняття долара чи падіння президента Ющенка?
maidan.org.ua/news/for-print.php3?bn=maidan_news&key=1119244258
Обласна акція проходить під назвою: «Пам’ятними стежинами Перемоги». Шкільний штаб «Пошук», що діє при учнівському парламенті, розробив конкретні маршрути, які б познайомили дітей з тими, хто здобув Перемогу, хто сьогодні ще живе поряд з нами і потребує допомоги і уваги. Постійної праці наших рук та догляду вимагають пам’ятні місця, пов’язані з подіями Великої Вітчизняної. «Він дійшов до Берліна» - перша стежина, якою крокували учні 5 класу під керівництвом класного керівника В.С. Лінчук. І привела стежина слідопитів в село Жерделі, де проживає ветеран Великої Вітчизняної війни Олексій Олександрович Семенюк. Його дитинство пройшло тут, у мальовничому селі на березі річки Гуйви. Навчався в Городківській середній школі. Після закінчення вступив до Андрушівського фабрично-заводського училища, де оволодів тонкощами професії коваля. У 1939 р. був направлений до м. Ворошиловграда (нині Луганськ), звідти і призвали до армії. Початок війни Олексій Олександрович зустрів будучи солдатом строкової служби. Перше бойове хрещення прийняв у Харкові. Але сили були нерівні, і під натиском ворожих військ О.О. Семенюк разом зі своїми побратимами по зброї змушений був відступати в напрямку річки Дон, в бік Калача. Там під час переправи потрапили під обстріл німецьких літаків. Жертви були великі. Але в умовах війни потрібно діяти швидко і рішуче. В 1942 р. інженерній частині 1-го Білоруського фронту, де служив Олексій Олександрович, було віддано наказ форсувати річку Волгу і зайняти позиції біля м.Сталінграда у с.Дубавка. О.О. семенюк був мінером і завжди сумлінно і з відповідальністю ставився до виконання поставлених завдань. Брав участь у битві під Сталінградом, де був важко поранений. Після одужання - знову запеклі бої на Курсько-Орловській Дузі. Далі - Білорусь: Мінськ, Пінськ, звідти на Польщу та Німеччину. Відступаючи, фашисти мінували все на своєму шляху, тому роботи було вдосталь. Особливо в Берліні, до якого солдату вдалося дійти. Розміновував Берлінський оперний театр, Александерплац. Брав рейхстаг, де і поставив свій підпис. Батьківщина високо оцінила бойовий шлях Олексія Олександровича, нагородивши його орденом Слави, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та удостоївшись честі брати участь в Параді Перемоги на Красній Площі в Москві 25 червня 1945 року. Сьогодні О.О. Семенюк на заслуженому відпочинку. Він батько 3-х дітей, дідусь 6-ти онуків, 3-х правнуків. З великою Перемогою Вас, шановний Олексію Олександровичу! Хай не болять Вам рани фронтові.
Галина Щербакова,
вчитель історії,
педагог-організатор Городківської ЗОШ I-III ступенів.
Новини Андрушівщини
Перейшла жити, як і Євгенія Петрівна СОЛОПІЙ, у житло свекрів, Іванових та Степанових батьків. Жили хоч і тіснувато, зате дружно та мирно. Невдовзі молодятам прибудували окрему половину хати, куди вони й переселилися. У 1938 році народився первісток - синок Михайлик. Тримали корову, город, Іван працював завідуючим гаражем Андрушівського спиртозаводу. У 1940 році народився другий син - Леонід. Здавалося б, жити й радіти молодій сім’ї... Настя була вагітна третьою дитиною, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Іван , як завгаражем, ще 10 днів пробув дома: вивозили пшеницю. А потім - призов туди, на фронт... Насті пощастило більше, ніж Євгенії , тому що через вогняну бурю, через тисячі кілометрів болю й розлуки летіли до неї солдатські трикутнички, у яких було все: тривога за долю молодої дружини, безпомічної перед жахом війни з двома дітками, радість від того, що отримував її відповіді з незмінно-тривожним, таким дорогим для нього: «Як ти там, Іване?!». Знав, що ситуація дуже серйозна, знав, що може не повернутися, але так сподівався на чудо! Я запитую в Анастасії Олександрівни, чи збереглися ті листи Іванові? «Так, збереглося багато, але наймолодший син забрав , коли приїжджав. Сказав, що хоче в себе зберігати батькові листи. А я й віддала», - відповідає 89-річна бабуся й додає: «Про що писав мені, питаєте? Ой, гарно писав, про все...» До розмови приєднується невістка Анастасії Олександрівни, Ольга Яківна СОЛОПІЙ: - Я можу дослівно процитувати вам, що писав з фронту Іван Олександрович своїй дружині. Ми перечитували їх, ці листи. Ось як писав він : «Здрастуй, мала! Як тобі там з дітьми? Я знаю, як тобі тяжко, але бережи себе й дітей, Настю! Вони - твоя допомога в майбутньому. Чи повернуся - не знаю, бо бої тут зараз такі, що...» Або ще ось такі слова: « Ти пишеш, де ми спимо на фронті? Перина у нас м’яка, біла, пухнаста - сніг. Прогрібаємо собі місця в снігу, лягаємо, і сон - царський! Ні, страху у нас немає. Є просто відчуття невідворотності долі, яка судилася кожному з нас: або вижити, або - ні. Свист куль і снарядів - пекельною музикою»... У 1942 році Анастасія Олександрівна народила третього хлопчика. У черговому листі Іван писав: «Може, брат Стьопа не повернеться, все може бути, то давай назвемо сина Степаном!» Почав жити у світі третій паросток роду Івана Солопія, малий Степанко, а листів від його батька більше не було... Настя ростила дітей, допомагала, чим могла, старим батькам, а жити було так гірко! Пережила окупацію, поставила на ноги усіх трьох синів... У 1945-му отримала похоронку... Загинув смертю хоробрих, похований у Польщі... Праця в колгоспі відбирала останні сили, на 100 грамів зерна, які давали на трудодень після війни, вижити з трьома дітьми було неможливо. А голод 1947 року! Молода солдатська вдова возила у Західну Україну, де голод був менш відчутний, костюм чоловіка, картоплю - усе це міняла на хліб. За добросовісну працю Анастасію Олександрівну СОЛОПІЙ було неодноразово нагороджено подяками, Почесними грамотами, похвальними листами, також - орденом «Ветеран праці» та медаллю «Захисник Вітчизни» незалежної України. Іван Олександрович Солопій , пройшовши разом із рідним братом Степаном фінську війну, повернувшись з неї живим до родини, загинув смертю хоробрих на Великій Вітчизняній... Анастасія Олександрівна розповідає про танковий екіпаж братів Солопіїв , вони разом воювали на фінській... А яким був для Настусі День Перемоги , 9 травня 1945 року? Важким і веселим, бо зовні намагалася не показувати своє горе, а так боліла душа! Як ішли люди вулицями на мітинг до парку, то у кожній хаті кричали, билися, тужили голоси... Не було такої оселі, в якій не загинув би чоловік чи наречений, батько чи брат... Я наважилася поставити Анастасії Олександрівні питання: - Скажіть, після війни залишилося багато самотніх жінок, з дітьми і без дітей, але ж чимало з них знайшли собі чоловіків, удруге повиходили заміж. Чому так не зробили Ви? - Та що ти, доню! Що ти кажеш таке! Як це з моїми, з Івановими дітьми міг бути поряд якийсь чужий чоловік? Я навіть не думала про це! Мені не потрібний ніхто був, крім Івана... Було таке, що один, який ще молодим ходив до мене, дізнавшись, що Іван загинув, прийшов до нас, запропонував мені заміж за нього (він нежонатим по війні залишився) йти. Я не захотіла. Ось так. Вони нікого не хотіли знати, залишалися наодинці з дітьми і з своїм жіночим горем. Бо - любили їх, своїх Івана й Степана, віддано й чесно, і не потрібні їм були інші, навіть тоді, коли похоронні папірці обірвали чекання... Бабця Анастасія показує мені свій великий палець, прозору пластинку нігтя якого перетнула біла смужка: - Бачите цю смужечку? Іван мій казав, що це доля цвіте, щасливою буду. У нього ця доля на усіх пальцях цвіла, я добре пам’ятаю! А в своєму останньому листі, перед тим, як загинув, написав: «Настуню! У мене долі нема вже - немає смужечок на пальцях, позникали! Лише на мізинці правому трошечки залишилось...» Син Степан Олександрович побував у Польщі, на могилі свого батька, а їй не судилося побачити могилку свого Івана. Зате із нею - його кілька фотографій, і спогади, спогади... Вона то хмариться, згадуючи щось сумне, то посміхається... ЇЇ доля цвіте так сиво...
Лілія Імашева
Новини Андрушівщини
Початок окупації села м.П’ятигірка розпочався в липні 1941 року. 198 жителів села брали участь у боротьбі з фашистами. 91 чоловік загинув в боях, 50 молодих людей забрано у фашистську неволю. 24 грудня 1943 року село було визволено. 118 ветеранів померло в післявоєнний час. Залишилося більше 100 солдатських вдів. У Великій Вітчизняній війні проти німецько-фашистських загарбників поряд з воїнами-чоловіками активну участь брали жінки. Вони були не лише медсестрами, а самовіддано боролися проти ворога. Війна застала молодих на межі дитинства і юності, а вийшли вони з неї дорослими людьми, старшими не на чотири - на десяток років. Світ розколовся на дві частини з різними вимірами: по один бік - мрії, сподівання, по другий - вогонь, розруха, смерть. Золотим, безхмарним пригадує літо сорок першого, немов виткане із пташиного співу, пахощів трав на зарічних луках Ніна Петрівна Лук’янчук (Петренко). І раптом усе це, барвисте й сонячне, обірвала війна. Народилася Ніна Петрівна 1924 року. Маленька, тендітна дівчинка, якій лише 19 з половиною, по комсомольській путівці 3 квітня 1944 року пішла на фронт. Спочатку повезли в райцентр Вчерайше, в Житомирі навчали 2 тижні, а далі - на III Білоруський фронт за направленням Мінська. Стояла регулювальником в м.Каунас, Вільнюс. В першу чергу відправляла на фронт автоколони з бойовими припасами, з фронту - насамперед поранених. Пройшла шлях від Вільнюса до Кінесберга. Закінчилась війна коли була в м.Топіау. Розповідає про такий випадок: троє молодих дівчат стояли на переправі через Віслу. Німецький катер підплив, щоб підірвати міст. Швиденько по сигналу визвала своїх, зав’язався бій, міст було врятовано. На другий день командування висловило подяку, нагородили «Відмінник-дорожник». Прийшов на нашу землю довгожданий мир, вистражданий, оплачений найвищою ціною людського життя. Демобілізувалась 27 серпня 1945 р. Все своє життя працювала в колгоспі. Світлий і гарний шлях пройдено цією жінкою. Працювала на буряках, на фермі. За яку справу не бралась - робила з душею. Має 4 дітей, 8 внуків, 2 правнуки. Ця маленька, моторна жінка ще й зараз веде господарство, всюди встигає. А скільки мудрості, доброти випромінює її душа. Заслуговує пошану від людей. Жива, безпосередня розповідь колишньої учасниці бойових дій дає можливість краще зрозуміти ту нездоланну силу людини, всього нашого народу, який здобув перемогу над фашизмом. Роки, скільки їх минуло? Не забули своїх героїв-воїнів і наші односельці. Золотими літерами викарбувані їх прізвища та імена на братській могилі. Над нею височить пам’ятник молодому солдату, який кілька десятиліть оберігає вічний сон своїх побратимів. Педколектив школи велику роботу проводить з патріотичного виховання дітей. Кожний рік проводимо гарні виховні заходи. В шкільному музеї, в якому багато зібрано матеріалу про Велику Вітчизняну війну, проходять уроки мужності. Беремо участь в урочистому мітингу біля пам’ятника молодому солдату. Запрошували на виховні заходи ветеранів війни Ніну Петрівну Лук’янчук, Федора Давидовича Горошка, Миколу Івановича Венжика. Запрошували воїна-афганця Василя Петровича Тарасова. Зворушлива була ця зустріч. Ніхто в залі не залишився байдужим. Минають роки, відлітають у вічність. Молоде покоління повинно знати минуле. І дай Боже, щоб тільки з підручників і кінофільмів наші діти знали про війну. За щастя дітей, за мир борються всі чесні люди. З Днем Перемоги! Шановні ветерани!
Марія Віннік
Новини Андрушівщини