Андрушівський районний суд, що на Житомирщині переїхав до нового приміщення. Незважаючи на недостатнє фінансування, на всі перешкоди та труднощі, храм Феміди урочисто відкрили вчора після ремонту, адже попереднє приміщення районного суду не відповідало навіть елементарним умовам праці.
Відтепер приміщення суду укомплектоване сучасними меблями та комп'ютерною технікою, телефонною мережею, а також забезпечене охоронно-пожежною сигналізацією. Тут є чотири зали судових засідань, окремі кабінети суддів, канцелярії та секретарів. Необхідність переїзду районного суду в інше приміщення виникла вже давно. Адже працівники та відвідувачі потерпали від нестачі місця та некомфортних умов.
Василь Морей, начальник територіального управління державної судової служби адміністрації України в Житомирській області: - ”Державою поставлене завдання, щоб суди знаходилися в добрих, нормальних умовах, тому завдяки державній судовій адміністрації територіальним управлінням було Андрушівці виділено кошти для ремонту приміщення, яке передано в аренду головним управлінням державної статистики в Житомирській області. В Андрушівці в суді були умови, де один зал судових засідань на 4 суддів.”
Відкриття відбувалося за участі заступника голови ради суддів України Станіслава Міщенка, заступника голови Державної судової адміністрації України Олександра Лощихіна, керівників області, міста та правоохоронних структур. Промовці у своїх виступах вітали керівників суду з цією подією й бажали якісної роботи та справедливих рішень.
Микола Черненко, заступник голови Житомирської ОДА: - ”На кінець то працівники суду отримають комфортне, зручне приміщення, де можуть повноцінно працювати. Хочеться вам побажати добра, миру, злагоди, продуктивної роботи, щоб всі рішення в цьому приміщенні приймалися відповідно до діючого законодавства і ним були задоволенні люди відчуваючи захист держави і законy.”
За словами заступника голови Державної судової адміністрації України Олександра Лощихіна, відкриття нового приміщення районного суду в Андрушівці є важливою подією, адже проблема забезпечення судів України приміщеннями є надзвичайно гострою. Відтак з 25 судів Житомирської області майже всі вони не відповідають елементарним умовам праці.
Олександр Лощихін, заступник голови Державної судової адміністрації України: - ”Питання забезпечення судів належними приміщеннями на сьогодні це сама гостра проблема, яка на сьогодні є. В Україні десь 11% тільки судів забезпечено належними приміщеннями, які відповідали і по метражу і по якості.”
Суд є однією з найважливіших складових державної влади, а тому створення дієвої системи правосуддя, яка гарантуватиме захист прав та свобод людини є одним з пріоритетів держави. Саме на досягнення цієї мети спрямовано проведення судово-правової реформи, яку не на словах, а на ділі втілюють представники судової адміністрації України в Житомирській області.
На жаль, маємо непоодинокі випадки, коли молоді люди порушують чинне законодавство, норми співжиття і за свої вчинки несуть заслужене покарання. Їх проблемами переймаються відповідні служби району: організовують індивідуальні бесіди, семінари, один з яких відбувся 16 березня. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, третина населення планети - тубінфікована. Як не прикро, але більшість хворих - це молоді працездатні люди 25-30 років. Основна форма вирішення проблеми - це не тільки лікування, а й профілактична, санітарно-освітня робота.
Для молоді, яка відбуває покарання за скоєні злочини без позбавлення волі, з метою профілактики туберкульозу і підвищення рівня обізнаності в приміщенні Андрушівського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді відбувся семінар «Туберкульоз виліковний!».
Медичний аспект проблеми висвітлила лікар-фтизіатр центральної районної лікарні Толкач Галина Вікторівна (фото). 20 молодих людей, що вже мають серйозні проблеми із законом, уважно слухали лікаря, ставили запитання, розповідали про свої життєві історії, пов’язані із небезпечною хворобою.
Захід проводився за участю спостережної комісії Андрушівської районної державної адміністрації (голова - керівник апарату Казмірчук С. А.). Одним із завдань була перевірка роботи центру щодо соціального захисту неповнолітніх та молоді, які звільнилися з місць позбавлення волі або засуджені умовно.
До складу спостережної комісії райдержадміністрації входять посадові особи РДА та представники громадських організацій, які ведуть контроль за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання, за організацією виховної роботи з особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання. Члени комісії також здійснюють громадський контроль за поведінкою цієї категорії громадян, надають допомогу їм у соціальній адаптації.
Організатори семінару висловлюють подяку Кримінальній виконавчій інспекції УДДУ ПВП в Андрушівському районі та її керівнику Шкрабію В.
Володимир Чужинов,
секретар спостережної комісії
Андрушівська районна державна адміністрація
Дванадцяту весну у всеготовності зустрічає колектив ПП «ІМПАК». Позаду залишилися роки становлення господарства нової форми власності. Його керівник С. В. Маліновський - людина цілеспрямована, вольова і принципова, розпочинав з обробітку орендованих 6 гектарів. Справи пішли на лад і власники земельних паїв із навколишніх сіл попросилися до «ІМПАКу» із своїми наділами. Тепер приватне підприємство господарює на 2900 гектарах. На 1150 га зеленіє озимина, на 670 - ріпак. Частину масивів відвели під ярі зернові та люпин, решту - під картоплю та овочі, які займають майже 600 гектарів.
Хазяйнують тут за останнім словом агротехніки: орють все на зяб, за винятком незначних площ під пізні сорти картоплі. Добрива вносять в достатній кількості, враховуючи особливості грунтів, суворо дотримуючись строків сівби, догляду та збирання урожаю. Про справи господарські ведемо розмову із заступником директора В. М. Добровінським.
- Як бачите, - у сівозміні переважають зернові. Сіємо сортами вітчизняної селекції, закупляємо щороку нові сорти і високорепродуктивний посівний матеріал. Маємо своє насіння І і ІІ репродукцій, а далі це вже товарне зерно. Його продаємо, видаємо як плату за паї. Що стосується насіння, то його реалізуємо всім бажаючим придбати.
- Володимире Миколайовичу, Ви десятки років працювали головним агрономом у колись заможному господарстві - колгоспі імені Шевченка. Але й там, як в решті господарств, менше прибутків, а більше клопоту мали з овочами та картоплею. В «ІМПАКу» ці культури в пошані, стали прибутковими. Чи складно було поставити галузь на промислову основу?
- Справді непросто. Знову ж таки розпочали з насіння. Культивуємо понад 20 сортів, половину з них висаджуємо для реалізації, решту - випробовуємо, адже процес сортопоновлення - безперервний. Картопля в нас займає 500 гектарів. Висаджування бульб на цій площі проводимо в оптимальні строки, починаючи, звісно, з ранніх сортів. Завдяки наявності типових сховищ маємо можливість реалізовувати продукцію майже цілий рік.
- А ви не боїтеся «затоваритися»? Картоплю люблять усі, але це ж непросто продати її тисячі тонн.
- Ми налагодили співпрацю з декількома системами магазинів, які розвозять нашу продукцію, включаючи столовий буряк і моркву, по всій Україні. Майже половина продукції реалізується через ринки великих міст.
- Складна економічна ситуація в державі та світі відчутно впливає і на розвиток сільського господарства, хоча їсти хочуть всі і в кризі, і поза нею. А як виживати виробнику, щоб не працювати собі на збиток? Тим більше, коли зараз з одержанням банківських кредитів великі проблеми.
- В деякій мірі ми відчуваємо підтримку держави: повертаються на наші рахунки суми сплаченого ПДВ, якими ми можемо вільно користуватися. Держава частково компенсує кредитні ставки.
В умовах ринку ми стараємося продати продукції і більше, і кращої якості. Крім того, проводимо передпродажну підготовку продукції: сортування, миття, розфасування у різні види тари. Останнє суттєво впливає і на стан реалізації, і на ціну. Ринок ставить свої вимоги і їм треба підкорятися.
- У вас, очевидно, немає проблем з кадрами, адже після ліквідації колгоспів механізатори, в тому числі й найдосвідченіші, залишились без роботи?
- На підприємстві працює майже 40 механізаторів і ремонтників. Люди прийшли з найближчих сіл і з досвідом та сумлінням, є й молоді. Добросовісні в роботі Георгій Кравчук, Валерій Ярош, Броніслав Кропивницький, Василь Побережний, Віктор Красовський, Петро Шененко, Анатолій Євдощук та багато інших. Техніка в нас сучасна, в основному нова, її вистачає для забезпечення всіх технологічних процесів. А це теж немаловажний чинник для економіки господарства. Зарплату люди одержують своєчасно і в повному обсязі.
- Володимире Миколайовичу, поля «ІМПАКу» у пору дозрівання врожаю дивують чистотою, добірністю міжрядь. Очевидно, без допомоги хімічних препаратів не обходитесь?
- Все в межах необхідного і розумного. У нас партнерські зв’язки із дистриб’юторами, добрива та засоби захисту рослин нам доставляють за першою потребою. Все настільки чітко і серйозно, що ми без проблем обходимося без власного складу отрутохімікатів.
- І на закінчення скажіть, чи й надалі додатково братимете пайові наділи?
- Зупинились поки на показнику «якість». Плануємо одержувати більшу віддачу від того, що маємо. Хоча не збираємося відмовлятися від тих паїв, які межують з нашими полями.
- Дякую за розмову. Ясних і врожайних весен, рясних урожаїв. А керівництву та колективу - ще й міцного здоров’я та наснаги у благородній хліборобській праці!
У господарстві в даний час перебирають і сортують для відправки споживачам картоплю та овочі.
З респондентом спілкувалася Лідія Наконечна
Андрушівська районна державна адміністрація
Магазин "Каштан", м.Андрушівка пропонує:
- Будівельні матеріали, господарчі товари за найкращою ціною.
- Скутера.
- Сантехніка.
м.Андрушівка, вул.Зазулінського, 18-а
Телефони: (04136) 2-35-80, (097) 490-9381
3 листопада 1875 року в с. Халаїмгородок ( нині Городківка Андрушівського району Житомирської області ) перестало битися полум'яне польського поета і драматурга Александра Кароля Грози, відомого представника „української школи” в польській літературі.
У 30-х роках XIX століття серед поляків, які проживали на Правобережній Україні, виник інтерес до української мови та фольклору. Тоді група польських письменників і створила „українську школу”. Як писав український історик Д.І.Дорошенко, „ люблячи Україну і її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники „української школи” мали вплив на розвиток української свідомості й українського патріотизму взагалі”. У 90-х роках XIX ст. видатний український письменник і громадсько-політичний діяч І.Я.Франко у статтях і рецензіях позитивно розглядав поетичну діяльність цих письменників, які, на його думку, зробили багато для братання культур українського та польського народів, і закликав польських літературознавців вивчати і популяризувати їхні кращі твори. Найвідомішими представниками цього напряму, крім А.Грози, були Б.Залеський, С.Гощинський, Ю.Словацький, А.Мальчевський, М.Грабовський.
А.К.Гроза народився 30 червня 1807 року в с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області, в заможній дворянській родині. Початкову освіту здобув у школі м.Умані ( 1817 – 1820 рр. ), у 1826 році закінчив гімназію в м. Вінниці. Навчався у Віленському ( 1826 – 1829 рр. ) і Дерптському ( 1829 – 1830 рр. ) університетах.
Свої юнацькі поетичні твори він вперше опублікував у віленському „ Noworoczniku Litewskim” у 1831 році. Тоді ж переїхав у с.Сологубівку на Україні, оженився і присвятив себе літературній діяльності. А.Ґроза вивчає український фольклор, історичне минуле українського народу. В його творчому доробку з'являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „ Смецинський”, драма „Гриць”. Найбільше знаний твір А.Ґрози цього періоду – поема „Канівський староста”, в якій автор представляє історію злочинів і насильств Миколи Потоцького.
В 1838 – 1842 роках митець видає у м.Вільно п'ять томів альманаху „Rusa?ka” , де друкуються кращі твори, написані на Віленщині та Україні. Подібну ініціативу виявив і в 1848 – 1850 роках, публікуючи альманах „Grosz Wdowi”. Після двотомного видання „Poezji”( там, до речі, була поема „ Перша покута Залізняка”, в якій розповідається про події Коліївщини ) А.Ґроза на деякий час замовк.
З 1848 року він пише прозові твори, реалістичні картини побуту, сцени і типи київських контрактів: „ Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „ Контрактова мозаїка, щоденник з 1851 року”.
На схилі 50-х років XIX століття письменник переїхав до Бердичева, де працював учителем, пізніше – до Житомира, де давав приватні уроки польської мови і літератури, а потім поринув у вир громадського життя.
А.Ґроза разом з лікарем і мемуаристом К.Качковським, лікарем і літератором Е.Галлі, драматургом А.Коженьовським, збирачем волинських старожитностей Ф.Новицьким 15 січня 1859 року засновує Житомирське польське книжково-видавниче товариство. Ділові поїздки до м.Вільно з метою організації роботи друкарні та книгарні змушують його працювати цілодобово. Нарешті справу зроблено. Друкуються польською мовою дешеві букварі, підручники, словники, книги, доступні небагатим людям, релігійна література.
Проте в другій половині XIX ст. царизм здійснював на Волині, Київщині та Поділлі політику насильницької асиміляції, що передбачала остаточне зникнення поляків як нації. Російська адміністрація викорінювала польський вплив на Україні шляхом русифікації. Тому в секретній канцелярії волинського губернатора вже 15 липня було розпочато слідчу справу проти товариства, а невдовзі його було ліквідовано. Друкарню й книги конфіскували, членів видавництва віддали до суду...
Останні п'ять років А.Ґроза прожив у Халаїмгородку.
Село розкинулось на правому березі тихоплинної Гуйви. Селянські хати з дерева й саману під солом'яними стріхами розсипались у мальовничому безладді. Далеко на сході, в бік с. Лебединці, за Чорним коломийським шляхом, яким колись татари вели ясир, ледь мріє правічний ліс. При в'їзді в село з північного боку - дерев'яна Миколаївська церква, з південного - кам'яна католицька каплиця Св. Клари. В селі махають крилами два вітряки, працюють цегельня й пивоварня. З майже двох тисяч жителів села третина – римо-католики. Таким вперше постав Халаїмгородок перед новим мешканцем.
А.Ґроза поселяється в садибі друга Є.Івановського, мемуариста. Той давно відійшов від маєткових турбот і віддається літературній справі. Самотньо проживаючий господар радий товариству, бо поважає письменника за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, благородне горіння.
А.Ґроза вражав сучасників своєю добротою, м'якістю, благородством. Він радів плодам своїх самопожертв, подавав руку допомоги творчій молоді, щоб та не закопувала талантів, не забувала, що для Польщі повинна присвятити своє життя. Працював самовіддано задля утримання і піднесення польської літератури. Був незрівнянним у ставленні до своїх дітей, як відзначав Є.Івановський, „серце мав материнське”. Був щасливим від того, що був батьком красивої дочки й синів, які відзначалися чудовими здібностями. Він ніколи не ображався, ніхто його не бачив сердитим. Як підкреслював халаїмгородський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А в Халаїмгородку були хороші умови для літературної праці та відпочинку: багата книгозбірня господаря, картинна галерея, величний старий парк, чудовий фруктовий сад з алеями, перед будинком – клумби пишних квітів.
А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. В 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, пише спогади про своє життя, які вміщують цікаві події юності, роздуми зрілого митця про життя та історичну долю поляків на Україні. Одночасно він друкує збірку „Щоденник”, перед самою смертю закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Незважаючи на заборону навчати дітей грамоти польською мовою, письменник навчає рідної мови дітей з польських родин. І, врешті, переймається долею сільських сиріт, опікується ними. Вдячні сироти відвідають, щоб пошанувати, А.Ґрозу напередодні його відходу у вічність. Дійсно, як писав Є.Івановський, „правдивим був поет у почуттях і діях, у кожній миті свого життя”.
По смерті друга мемуарист у другому томі „Спогадів минулих літ” висловив велику повагу до нього і невимовний біль втрати: „Протягом п'яти років, разом проживаючи, відчував багато доказів сердечної приязні; відносини були такими хорошими, що лише зі сльозами можна про це розповісти... Повага йому належить від усіх нас, та повага, на яку він всім життям своїм заслужив, стількома прекрасними якостями душі, працею, чудовими творами, щоб настало пробудження для молодих письменників, щоб тим шляхом, тією дорогою чеснот і благородства крокували і оживили працю свою і здібності духом чистим і красивим, милістю Бога і Польщі”.
З плином літ ім'я А.Ґрози в Україні не забули. Статті-персоналії про нього вміщені в Українському Радянському Енциклопедичному Словнику (1987 р.), в Українській Літературній Енциклопедії (1988 р.).
Нині, коли поляки й українці обрали моральним орієнтиром християнські цінності, озброїлися європейським досвідом толерантності, певно, слід на Житомирщині увіковічнити пам'ять про письменника, чия творчість ще в XIX ст. сприяла виникненню почуття симпатії та порозуміння між двома народами.
Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
Гортаючи забуті сторінки історії Андрушівщини, з цікавістю дізнаємося про відомих польських митців, творчість яких свідчить про те, що в минулому наш край не стояв обіч розвитку європейської культури.
З нашою батьківщиною пов'язані життя й діяльність Алойзи Фелінського – відомого польського поета, драматурга і перекладача кінця XVIII – початку XIX століття.
Народився А. Фелінський у 1771 році в м. Луцьку в родині судді. Закінчивши навчання у Володимир-Волинській повітовій школі, він проживає в Любліні, Варшаві, Кракові, де глибоко вивчає європейську літературу, іноземні мови, пише поетичні твори.
У 1794 році був активним учасником польського визвольного повстання, яке очолив Т.Костюшко. Після розгрому повстанців російською і прусською арміями повертається на Волинь, знаходить підтримку в Філіпа Олізара – впливового громадського і політичного діяча Російської імперії, який проживав у м.Коростишеві.
Вишукана картинна галерея, велика бібліотека-архів, гостинність та висока освіченість господаря проваблювали до коростишівського будинку видатного просвітителя Т.Чацького, вченого і публіциста Ф.Рудзьського, письменника Є.Роговитина, літератора Я.Липомана, архітектора Рембертовича. У такому літературному та інтелектуальному оточенні міцніє поетичний талант А.Фелінського.
Примхлива доля спонукала поета обрати місцем свого проживання Волосів ( нині село Андрушівського району Житомирської області ). У 1800 році А.Фелінський одружився й жив у родовому маєтку Осове Луцького повіту, за певну частину якого мусив сплатити своїй матері та молодшому брату. Проте маєток, у якому було лише 8 осіб чоловічої статі, а велика частина землі зайнята лісом, прибутку дати не міг. Поет спробував зайнятися торгівлею лісу, але це призвело до розорення осівської спадщини. З 1805 по 1813 рік поперемінно, а потім до 1819 року постійно А.Фелінський жив у Волосові: тут знаходився маєток його дружини Юзефи Омецинської. Село приваблювало тим, що знаходилося недалеко від Коростишева і Житомира – центру Волинської губернії, де проживали друзі поета.
За спогадами польського мемуариста XIX століття Є.Івановського, нашого земляка, у Волосові А.Фелінському статку ледь вистачало на вбоге життя. Та, незважаючи на це, саме тут він написав найбільше наукових праць з теорії літератури, художнього перекладу, історії, перекладав твори європейської літератури. Найважливіший твір усієї творчості А.Фелінського - п'єса „Барбара Радзивіл” – писався в Осові, Воютині (де жила мати), а потім у Волосові. Трагедія була перекладена німецькою і французькою мовами, з успіхом поставлена на сценах західноєвропейських театрів. Але російський уряд оголосив її забороненою, бо, незважаючи на те, що у творі розповідалося про події XVI століття, п'єса мала сучасний політичний підтекст. Отож зрозуміло, що в нашому краї творчий доробок митця значно зріс, до самого ж письменника прийшло визнання європейського рівня.
У цей час А.Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, сина коростишівського друга. Поет вперше побачив його, коли той був жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, він напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава. Пізніше Г.Олізар писав, що А.Фелінський „ мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до літературної праці...” І він під його впливом відважився надрукувати свої перші спроби. Талант Густава розквітне, вірші поета цінуватимуться співвітчизниками, завчатимуться напам'ять, його ж самого порівнюватимуть з А.Міцкевичем, він стане відомим громадським діячем Російської держави.
А.Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г.Олізар, втративши батьків, будучи нещасливим у першому шлюбі, переслідуваний властями, долаючи випробування долі, знаходив розраду, підтримку і допомогу у „ поета-віщуна і друга”.
Коли від помсти невдячних сипавсь удар за ударом,
Коли забирала доля дітей і маєток задаром,
Коли, життя не проклявши, біг смерті для себе шукати,
І нарікав на Бога, що не дає сконати.
Моя сльоза в Твоїм оці другу сльозу зустріла,
І усміх в устах народився, і розпач ураз відступила...
(Переклад з польської Валентина Грабовського).
Так зворушливо напише пізніше Г.Олізар про друга і вчителя в поезії „ Do Alojzy Feli?skiego”.
Зваживши на плідну наукову діяльність письменника, глибоке знання ним польської літератури, куратор віленської шкільної округи А.Чарторийський запросив його прийняти кафедру польської літератури в університеті м.Вільно. Однак той відмовився від прекрасної посади, надав перевагу життю у Волосові, тільки б не покинути рідної Волині. Проте коли в 1819 році 48-річному А.Фелінському запропонували викладати польську літературу в Кременецькому ліцеї, він, маючи вже слабке здоров'я, запрошення прийняв.
1 вересня того ж року А.Фелінський став директором Волинського ліцею і дав йому друге життя. Він запросив працювати викладачів, які мали ґрунтовні знання, працювали за покликанням, самовіддано і присвятили улюбленій праці своє життя. Своїм невичерпним ентузіазмом і завзяттям в організації навчально-виховного процесу він об'єднав викладачів у дружний колектив і заклав традиції волелюбного і гуманістичного виховання, розвитку талантів учнів. Побачивши подвижницьку діяльність директора, жителі Кременця зробили багато матеріальних пожертвувань для розвитку громадянської освіти.
23 лютого 1820 року, захоплений роботою, оточений любов'ю учнів та повагою колег і волинян, А.Фелінський передчасно помер від апоплексичного удару. „ Раптова смерть Фелінського до сліз схвилювала волинських громадян, викладачів та учнів. Мало хто був оплаканий так щиро... Хоч раніше він за учительською професією не працював, проте випередив багатьох попередників і наступників, які протягом усього життя були віддані тому покликанню”, - писав Є.Івановський.
21 червня 1820 року, в день іменин А.Фелінського, перед викладачами і ліцеїстами в Кременці Г.Олізар виступив з палкою промовою, яку завершив словами: „ Ми ж у цю годину, незважаючи на непримиренність долі, з Тобою, з Тобою говоримо, даємо Тобі сумом обіцянку, присягу, перед Богом дану, що доки остання краплина крові не захолоне в наших жилах, доки рід наш, рід наших друзів не загине, до тих пір Твої діти і їх покоління щиру дружбу будуть знаходити на землі, до тих пір кожний молодий волинянин не перестане бачити, якою святою втіхою були тіні Чацького і Твоя!”
Ці щирі слова були підкріплені справами. Г.Олізар і губернатор Волині Б.Гижицький стали опікунами вдови і дітей, що сприяло покращенню матеріального становища останніх. Крім того, Г.Олізар взяв на себе турботи про маєток у с. Волосів, підготував і видав двотомне зібрання творів А.Фелінського. На форзаці другого тому розміщена репродукція духовного заповіту автора: „Пишаюся тим, що я волинянин. Мені приємно заявити вголос, що в той час, коли інші письменники займалися науками монархів, я винний у тому, що займаюся народом, серед якого живу і якому першому присвячую свою працю. А.Фелінський. Року 1815. Дня 8 квітня – у Волосові”.
Видатний волинянин своєю безкорисливою працею і глибокими знаннями сприяв розвитку літератури й освіти Волині.
На Житомирщині, у м. Коростишеві, на мальовничій скелі на правому березі річки Тетерів, де любив відпочивати автор „ Барбари Радзивіл”, залишився напис його прізвища – Felinski – (розміром 60 x 510 см ), за розпорядженням Г.Олізара вибитий на камені. І майже дві сотні літ у Польщі величною народною піснею звучить безсмертна поезія нашого земляка „ Boze, cos Polske”.
Іван Саицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)
Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів.
Історія поселення, яке було на місці нинішнього села, оповита переказами. За одним із них, воно вже існувало в добу Київської Русі і мало назву Китайгородок. Городище було обкопане ровом, сліди якого збереглися до нашого часу. Стіни з частоколу обплітали лозою, яку тут називали китою. Звідси й назва – Китайгородок. Мабуть, у другій половині ХІХ століття цей переказ чув і Л.Похилевич, якому назва нашого Китайгородка стала відомою „по преданию местных жителей”.
Відомим є також переказ, почутий жителями села в другій половині ХІХ століття від односельчанина Є.Івановського – польського мемуариста й історичного публіциста, який мав старовинний архів, що містив важливі відомості про минуле околичних земель. На протязі життя кількох поколінь він передавався з уст в уста і засвідчує людську гідність та нескореність наших пращурів.
Після поневолення нашого краю монголо-татарами жителі Китайгородка були в околиці єдиними, хто відмовлявся платити данину. Тоді загін розлюченого баскака зігнав їх у тій частині села, яка тепер називається Голиші, і безжально порубав. Людська кров текла до річки Гуйви. Ті з людей, що вціліли, від жаху повтікали жити в сусідні села. Відтоді Китайгородка не стало.
Перші історичні відомості про Великі Жерделі (таку назву мало село) за часів литовського панування на українських землях подає Е.Руліковський (1825-1900 р. р.), учений-історик Правобережної України. Він стверджує, що село називалося так сотні літ. Першими відомими його власниками стала родина Лозовіцьких з Брестського повіту Литви, де володіла родовими Лозовицями. За „криваві вислуги”, тобто за бойові, заслуги Лозовицькі одержали від великого литовського князя простір землі вздовж річки Гуйви, межуючий, з одного боку, з Гальчином (нині Бердичівського району, а з другого – з Білопіллям (тепер Козятинського району Вінницької області). На цій території знаходилося шість сіл, серед них були Велика Звиняча і Мала Звиняча, Малі Жерделі (тепер с. Жерделі) та Великі Жерделі, які стали резиденцією землевласників.
Навесні 1482 року велика татарська орда на чолі з кримським ханом Менглі-Гіреєм за намовою московського князя Івана ІІІ Васильовича вчинила похід на Київщину, захопила і зруйнувала Київ, потім кілька літ безборонно пустошила Поділля і Волинь. Як зазначав М.С.Грушевський, спустошення було далеко гіршим, ніж за часів Батия. Вся Україна наповнилась невільницьким плачем.
У перший же рік татарської навали всі шість сіл, що належали Лозовіцьким, зазнали спільної долі разом з цілим краєм. Населення було винищеним або забраним в полон, а села перетворилися в „селища”, тобто порожні місця колишніх сіл.
З того часу Лозовіцькі ніколи не поверталися в українські землі з Литви. Разом з Великими Жерделями, спаленими руками нападників, пішов з димом і їх дім, а з ним – грамоти і надання, що служили їх родині.
З того часу майже 130 років село було безлюдним і здичавілим, стоячи обабіч Чорного шляху , яким користувалися татари для нападів на Західну Україну й Польщу. Лозовіцькі не переймалися відродженням життя в селі, його заселенням. Та, не зважаючи на це, ця земля стала ареною запеклої боротьби за право нею володіти.
Нелюб Гринковіч-Лозовіцький просив польського короля Олександра, який був одночасно й великим литовським князем, підтвердження на право володіння спадщиною вздовж річки Гуйви і, одержавши королівський привілей, записав цю спадщину на свого сина Лукаша.
Водночас житомирські шляхтичі накинули оком цей „дикий степ” і стали його захоплювати. Лукаш Лозовіцький був сучасним королівським дворянином і перебував на службі. Дізнавшись про те, що його порожню спадщину вже прибрано до рук, він звернувся зі скаргою до польського короля Сигізмунда І, який, уважно вивчивши справу, видав присуд, аби власність повернули господареві. Проте й надалі ті порожні простори землі продовжували бути лише номінально успадкованою власністю.
У 1545 році проводилася ревізія Житомирського замку. Ревізори біскуп Хвальчевський і Лев Потей викликали всіх землевласників, які межували за стіною житомирського уряду, щоби ті вказали межі своїх земель. Багато поміщиків не з'явилися на цей виклик, в їх числі був і Лукаш Лозовіцький, який тоді був на господарській закордонній службі. Тож ревізори розсудили, що ці землевласники або ж загинули від татар, або вмерли, не залишивши нащадків. Власність їх, як не успадковану спадщину, записали до реєстру Житомирського замку. Повернувшись до краю з-за кордону, ображений Лукаш подав скаргу про захоплення своїх земель королеві Сигізмунду Августу, і той у 1547 році наказав повернути „шість порожніх селищ” Лозовіцькому.
Син Лукаша Лозовіцького, Андрій, виконував особливі доручення польського короля Стефана Баторія. Іноді він звертався за допомогою до запорозьких козаків. Ставши спадкоємцем Великих Жерделів, він пустив їх за правом застави за 30 кіп литовських грошей Ф.Тишкевичу.
З новим власником села багато літ ворогував сусідній князь з Котельні Кирик Ружинський. Він походив з литовського князівського роду, що оселився на Волині й Київщині. У 1585 році перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар (М.С.Грушевський вніс його до списку українських гетьманів за 1585 рік разом з Михайлом Ружинським). У 1594-1596 роках під час повстання С.Наливайка очолював передовий загін польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. Колишній козацький ватажок горів бажанням помститися козакам за те, що ті збунтували і покозачили Паволоцьку волость, де були його маєтки. У квітні 1596 року його загін був розбитий військами С.Наливайка і запорозького гетьмана М.Шаули під Білою Церквою. Вчасно наспів С.Жолкевський з допомогою і виручив К.Ружинського з біди.
У ті часи чвари між панами, князями супроводжувалися нападами, розбоями і грабунками, що були їх буденними справами. Тому й К.Ружинський силоміць захопив усю територію шести пустих сіл і на посаді давніх Великих Жерделів побудував містечко, посадивши там кілька десятків своїх підданих. У невеликій новій колонії він збудував маленький замок і забезпечив охорону жителів. Наспіх закладене містечко володар і назвав відповідно – Скоргородком.
Звичайно, К.Ружинський був людиною своєї епохи, коли справедливість нерідко визначалася силою. І хоч поява Скоргородка була утвердженням його сили і заможності, проте саме він першим на протязі сотні літ став відроджувати життя на місці Великих Жерделів, яке вже стало урочищем.
Та невдовзі поселення і замок, так швидко створені, зникли, тому що Ф.Тишкевич також силою відібрав власні володіння, населення розігнав, а замок знищив.
Олександр Лозовіцький, син Андрія, якому від батька перейшла спадщина, по суті згубна, загублена у дикому степу, постарався якнайшвидше її позбутися. Тому він у 1608 році продав її Іванові Бжозовському. Та над цією землею ніби навис фатум. Її долею ніхто не хотів перейматися. Невдовзі вона була перепродана Єжему Завіши, а той у 1610 році продав її за 12 тисяч золотих княгині Софії Ружинській.
С.Ружинська була дружиною Романа Ружинського (1575-1610), нащадка вже названого відомого роду, великого землевласника, політичного авантюриста. Він був командувачем загонів Лжедмитрія ІІ. Весною1608 року очолював військо, яке складалося з 4 тис. поляків і 3 тис. запорозьких козаків. Тоді ж між Орлом і Болховим він двічі розбив і розсіяв царську рать, керовану Д.Шуйським і В.Голіциним. У 1609-1610 роках брав участь у поході польських військ на Москву. У квітні 1610 року його не стало.
Того ж року молода вдова пустила Скоргородок правом застави Гельжбеті Халаїмовій. До речі, незабаром, 20 січня 1611 року, вона віддає в посесію на 3 роки і село Жерделі (колишні Малі Жерделі).
На той час село вже було заселеним. На території колишнього Скоргородка піддані селяни по-новому забудовувалися, по-новому розробляли ниви. І назвали село Городком. Цікаво, що так і донині називається центральна частина Городківки.
Мешканці села жили в халупах. Вирощували пшеницю, жито, просо, овес, гречку, горох. З овочевих культур садили капусту, цибулю, ріпу, пастернак, буряки. На подвір'ях була птиця: гуси, качки, кури. Займалися бортництвом, у річці Гуйву ловили рибу („селедці”). Мали коней. Останнє вказує на те, що городківчани не були зовсім убогими. Адже в той час звичайного робочого коня можна було виторгувати на базарі в Котельні за сорок польських золотих, клячу – за тридцять. Засвідчує це, а також говорить про те, що в селі було немало жителів, судова справа від 01. 01. 1611 року. У ній пані К. Вільжина позивається до Г.Халаїмової за те, що за наказом останньої урядник Ст. Крюковський зі слугами і жителями Городка наїхав на ґрунти й сіножаті К.Вільжиної в с. Гальчин. Урядник зібрав кількасот (!) возів у Городку, на яких селяни перевезли до села награбованого сіна гальчинської власниці та її підданих у загальній кількості 580 возів.
Ця судова справа є унікальним історичним документом – документальною писемною згадкою про сучасну Городківку, яка переносить на 113 років назад свідчення „Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область” про те, що село відоме з 1724 року.
Інтерес до історії села поглиблює ще інший, не менш важливий документ, - протестація (скарга) до Житомирського гродського суду за 6 лютого 1635 року пана Яна Замойського, власника містечка Вчорайшого і села Лебединці, який скаржиться на „урожоних” братів Валер'яна і Марка Халаїмів, які „мають право на добро” (тобто на власність) села Халаїмгородок від княгині Софії Ходкевич (таке прізвище мала С.Ружинська після повторного шлюбу). Ми приходимо до думки, що це були сини Г.Халаїмової. Він скаржиться на них за те, що ті „ґвалтівним способом” привласнили ґрунти, луки, сіножаті й ліси, що належать Вчорайшому й Лебедицям, переступаючи окреслені халаїмгородські границі. Віхами цих меж були: Чорний шлях, який тут називали ще Коломийським, Лебедине озеро і Пробита могила.
Отож, Валер'ян і Марко Халами були синами свого часу: коли відчували більшу силу, то грабували слабших, роблячи набіги на їхню маєтність.
У цій протестації село називається Халаїмгородком, тобто матеріалізується твердження Е.Руліковського про те, що Халаїми нав'язали своє прізвище Городку. Це був неадекватний вчинок шляхтичів у період „прізвищної революції”, коли все відбувалося навпаки: власник населеного пункту зазвичай позначав своє прізвище від його назви. Більше того: цей документ уточнює припущення історика про період перейменування Городка на Халаїмгородок. Він пов'язував цю подію з першою половиною XVІІІ століття, коли нащадки колишніх заставників Халаїмів повернулися до опустілого села і, узурпувавши титул спадщини, почали суперечку, а потім і судовий процес з новими власниками – згасаючою родиною Конецпольських. І лише в 1744 році, коли Халаїмгородок було присуджено останнім, Халами відступилися від села.
І, нарешті, з протестації ми дізнаємося, що Чорний шлях проходив між сучасними Городківкою і Лебедицями.
Вчинки Халаїмів не свідчать про їх розбишацький норов: так поводила себе тогочасна шляхта, бо хто відчував більшу силу, той намагався отримати і більшу власність будь-якими засобами і способами. Брати недовго володарювали в селі, бо княгиня С.Ружинська незабаром продала його київському воєводі Т.Замойському.
Під час національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького околиця Халаїмгородку була шляхом, де воюючі сторони кілька разів вели наступ. Так, у травні 1649 року тут проходило стотисячне військо Б.Хмельницького і його союзників татар у напрямі на Бердичів, а потім на Старокостянтинів. Це був відомий Зборівський похід, перемога в якому ще вище піднесла славу українського гетьмана як великого полководця.
Під час Хмельниччини село не раз зазнавало грабунків підрозділів польської армії, каральних набігів шляхетських загонів. Багато мешканців Халаїмгородка було знищено, ті ж, хто залишилися живими, розбіглися, покинувши рідні домівки. Село стало порожнім і здичавілим. Е.Руліковський зауважує, що в запису за 1683 рік стверджується, що, поряд з Халаїмгородком, такою була доля всіх сіл біля Ружина і Паволочі.
Щоб уявити тогочасну картину жахливого стану і вигляду нашого краю, звернемося до спогадів С.Величка, відомого українського літописця: „ Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля і розлогі долини, ліси і великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – він був перед війною Хмельницького мов би друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я ... в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: „Хто вони?” Надивився я того всього ... порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею, бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші!”
І лише близько 1700 року століття знелюдніле село стало поволі заселятися.
Так протягом своєї багатовікової історії воно, як міфічний птах Фенікс, не раз умирало й знову оживало, змінюючи свою назву. Востаннє воно відродилося після Великої Вітчизняної війни і в 1946 році було перейменоване в Городківку, зберігши в імені своїм коріння, що сягає глибокої давнини.
Література:
1. Похилевич Л.И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – Біла Церква: Видавець О.Пшонківський, 2005. – С. 226.
2. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1880. – T. 1. – S. 540.
3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 172.
4. Eu –go Heleniusz (Iwanowski E.) Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione. – T. 3. – Krak?w, 1902. – S. 254.
5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ - Львів, 1913. – С. 523.
6. Там само. С. 212.
7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – С. 139.
8. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року. Підгот. до вид. А.М.Матвієнко, В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2002. – С. 29.
9. Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. – К., 1973. – С. 143.
Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського р-ну Житомирської обл..)